Палаюча рука - П. Несамбут

Палаюча рука

П. Несамбут

© П. Несамбут, 2017

ISBN 978-5-4483-7259-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

1

Людина вовтузилась, відчуваючи грубі руки на собі, але вирватись не вдавалось. Здається, десь далеко, чувся найрідніший голос на землі, та він раптово зник й незрозумілі розмиті кольори й картинки теж. Настала повна тиша й темнота. Мерзенний холод змусив зціпити зуби й вдихати тяжке повітря носом. Паніка наступала миттєво. Рухи сковували тверді холодні стіни й безпомічний крик починав зриватися з вуст. Та вирватися не вдається, й, мабуть, не вдасться ніколи.

– Гей, вставай! – енергійним голосом сказала стара в старій хустинці і брудному фартусі. – Пора йти, дід вже давно за річкою.

– Ні! – підірвався хлопець, мацаючи руками все навколо. Він, нарешті помітив бабусю. – А, це ти, зараз тільки вдягнуся. – його очі бігали по квадратній кімнаті, невеселий сон трішки його налякав, таке враження, що він колись його вже бачив, і не раз, але завжди було трохи моторошно.

– Йди поснідай і в дорогу! – обертаючись у дверях гукнула стара і її кроки легким шурхотінням простелились по хаті.

Білочолий юнак втомлено вдягнувся і пішов їсти, вже й забувши про набридливий сон. Зрештою він йому вже снився багато разів, тому й приводу про нього думати не було.

Легкий сніданок погано пішов, і його лице тепер було ще сумніше й задумливіше ніж завжди, ранок здавався ще похмурішим. Взувшись у високі резинові чоботи й зійшовши з кам’яного широкого ґанку, молодик вийшов на вузьку вулицю. За ґрунтовою дорогою, всипаною камінцями, косився різкий схил на кілька метрів, далі стара і трухла смуга лісу. За лісом був горбатий луг, порізаний рівчаками від води, яка інколи приходила на весні. Він зійшов вниз до своєї саморобної перекладини, між двома товстими деревами, й швидко підтягнувся десять разів. Хлопець вдихнув, скільки зміг, у свої юнацькі груди свіжого повітря. Юнак мав невисокий зріст і худу статуру, тому спорт був для нього завжди легкою забавкою. Після таких ранкових невимушених підходів, його хмуре лице пожвавлювалось, але після цього з нього не сходила задумлива непривітна гримаса. Темно-сірі очі завжди були повільні й не цікавим поглядом дивились на нудний світ, відтінюючи жаль до всього. Здавалося, що він завжди про щось думав, і був десь за пару світлових років від не важливої реальності. Та величну й всемогутню природу любив він по справжньому, хоч ніхто й ніколи цього не бачив на його овальному, трохи похнюпленому лиці.

До річки було кілька хвилин ходьби, а в шлунку трохи тяжіли два пересмажених яйця. Перейшовши вузеньку річку по мініатюрному містку, який був розташований там де вода завширшки була не більше двох метрів. Здається той місток перебудовували кожен рік заново, бо вода на весні його змивала. Далі була стежка через кумедні кущі, сюдою гнали стадо корів і дорога була, мов навіжені, круті хвилі. Хлопець пройшов ще кілька хвилин і опинився на просторому лузі за річкою, де зустрів свого сивого, високого діда.

– Грицю, бігом за он те озеро, треба зупинити стадо! – трохи схвильовано проказав дід, показуючи довгим пальцем на кругле озеро за сто метрів від нього.

«Добрий початок дня», – прикро подумав Гриць і помчав зупиняти стадо.

Через п'ять захеканих хвилин юнак вернувся до діда, старий прилаштовував старий велосипед під низьке дерево.

– Я зупинив їх за озером. – захекано мовив внук, дивлячись на діда поглядом, який не позволив би йому дати ще одне завдання.

– Добре. Корови полюбляють гризти траву біля того озера. Зараз вони понаїдаються і ляжуть відпочивати, а нам можна вже зараз лягати. – всміхнувся дід сам до себе, побачивши це, аж таке стомлене, лице внука.

Гриць наче зрадів, а наче й ні, бо щось у нього ті сніданкові яйця зовсім погано пішли.

– Тоді я мабуть ляжу, щось мені зле. – бовкнув молодик. Гриць був доволі цікавий в плані розмови, завжди отак бовкав якісь короткі, іноді незрозумілі співрозмовнику, фрази. Ходив завжди смутний і невеселий, а очі його дивилися, наче в якусь чорну дірку в космосі що пролітала над землею, тільки в нього під ногами.

Настала немала спека. Стадо почало рух вперед по лугу в пошуках їстівного: на випалену сонцем траву й поодинокі дикі груші, або кущі глоду. Небажаючи виходити з під затінку дикої груші, пастухи піднялися. Червневе сонце дуже вже гріло, тому перспектива йти за коровами була трішки гірша, ніж лежання в холодку.

– Всі на місці? – спокійно спитав дід.

– Мабуть, всі. – так завжди відповідав хлопець. Вставляв «мабуть» поперед своїх думок, бо був він з тих хто вважав що все може змінитися в кожну секунду.

Стадо пішло далі: хлопець з дідом за ними. Перейшовши старий яр вийшли на ще ширший луг опинившись між двома річками. Та що текла з півдня (від наших пастухів) була в два рази менша від річки по праву сторону (на північ).

– Ну, тут і допасемо до вечора. – сказав дід, і влігся головою під старий глід на квадратну сумку з харчами.

– Я піду подивлюся на Десну.

– Іди, я покличу якщо знадобишся.

Юнак завернув на північ і попрямував до обірваних круч які дивилися на Десну з висоти стріхи звичайного будинку. Він стояв на кручі і дивився на швидкі води Десни. Потім глянув на небо й зелений ліс на тій стороні річки. Сонце гріло хлопцеві потилицю. Хлопець задумався, як то буває коли стоїш перед зорями ввечері (Гриць часто так робив на канікулах). Аж раптом він побачив посеред бурхливої течії велику рибу, схожу на маленький підводний човен. Юнак примружився: риба-човен випірнула на секунду і хлопцеві здалося (чи ні?), що вона якимсь незрозумілим чином озирнула все довкола й на частку секунди подивилася просто в здивоване спітніле лице хлопця. Потім почувся звук булькання як у підводних субмаринах, тільки моторошний і неземний – риба блискавкою пірнула під воду з такою швидкістю, що Гриць не встиг и оком кліпнути.

«Та ну, просто сонце напекло. Не міг же я, в якомусь селі зустріти НЛО?» – отак от мислив Гриць. Він якось дуже захопився цією інопланетною лихоманкою ще років зо два тому. Відтоді він у все це вірить, бо знає що все може змінитися в кожну секунду. «Невже ми одні в безкінечному всесвіті?» – такого просто не міг допустити Гриць у своїх думках, тому після побаченого довго сидів в інтернеті на мобільнику в пошуках якоїсь істини. Та нічого достовірного він так і не знаходив.

Все літо Гриць провів у селі. Щоранку він виходив до тихих берегів Десни в різних місцях, але нічого подібного більше не бачив. Сидів на березі мовчки і вдивлявся в зеленувату річкову воду. Срібні маленькі хвилі від вітру спритно бігали по поверхні, яка в штиль була гладенькою, незважаючи на доволі швидку течію річища. Отак, сам того не знаючи, він медитував, хоч і робив це на свій лад.

Одного без примітного ранку до нього підійшов, на вигляд старий, але енергійний чоловік з не приборканою бородою.

– Як ти? – звичним голосом поцікавився він.

– Непогано, – кинув хлопець, навіть не глянувши на нього, і здивовано перепитав, – а ви хто?

Краєм ока він бачив чоловіка схожого на лісника: зелена одежина і каптур, все трохи заношене, з кучею карманів та ще й борода, і очі в нього було спокійні й нагадували шелестіння лісу під час легенького вітерцю восени.

– Я частина цього світу, як і всі люди на землі.

– Мабуть. – кинув свою універсальну фразу хлопець. «Що це він від мене хоче?» – Гриць бачив його лише краєм ока і вирішив встати й повернутися до нього що б бути на рівних. Проробивши цей задум, він уже був розкрив рота щоб спитати чого це він тут з ним розводить, як лісник зник. Якось дивно Грицю зробилося: «Знову сонце напекло чи що? Та ще ж тільки ранок..»

Дивний чоловік більше не з'являвся.

За все літо хлопець говорив тільки з дідусем і бабусею, якщо не рахувати діалог з незрозумілим лісником. Самотність стала для хлопця нормальним явищем, він дуже багато читав про інопланетне життя і його це замкнуло в собі, цілі всесвіти він ховав у собі, але був завжди один. Частенько йому снилися різні теорії що ж буде з планетою, коли з'являться якісь неземні цивілізації. Від спалювання планети заживо до міжчасових мандрівок, де люди самі себе знаходили на інших планетах. Отакі от веселі сни були на канікулах сімнадцятирічного.

– Він сам обрав цей шлях, це його життя. – говорив дід, коли приїхав у вересні в гості до дочки. – Як у нього справи в школі?

– Каже, що «нормально», більше нічого, він взагалі мало говорить. – спокійно відповів батько Гриця.

– Йому сімнадцять, – почала знервована мати, – в нього такий період…

Розмова про хлопця скоро вичерпалася за браком інформації про звичний об'єкт розмови. Вони втрьох звернули русло бесіди в іншу річку. Пили добре заварений чай, в невеликому домі, що був розташований у селищі, яке на п'ятнадцять кілометрів віддалялось від Авдіївки.